Що взагалі відбувається? Саме ці слова ми вимовляємо зараз кілька разів на день – вголос і в листуванні з найнадійнішими друзями. Україна в наступі. Росія здає свої позиції. Ми говоримо про це пошепки, озираючись, як щось, що не повинні чути треті вуха. І чи то в цьому озиранні по сторонах і шепотінні - обережність, чи страх бути спійманим за держзраду, стаття за яку тут обіцяє довічне ув'язнення. Зовні нічого не змінилося. Чинять дороги. Багато техніки, робітники снують вдень та до глибокого вечора – раніше тут так не працювали. Косарі косять останню траву… Але ілюзія спокою, яку створює ця комунальна метушня, розбивається коли на дорозі тебе обганяє бронетехніка та машини без номерів – реалії воєнного часу. Щось дуже змінилося в настроях, майже невловиме, але позбавляє останнього оптимізму, якого й раніше було небагато. І відразу ж звідкись з'явилися домашні пророки, які голосом Ванги віщують швидку перемогу України, скріплюючи свої прогнози тріумфуючим: «А я ж казав вам». І ти намагаєшся згадати, коли і що тобі казали, що ти, мабуть, вкотре не помітив. Кажуть, на кордонах багатокілометрові черги росіян, що їдуть «на їхніх драндулетах». Усередині «республіки» такого руху немає, бо: а) чоловіків призовного віку з місцевими паспортами не випускають і б) для багатьох саме тут та остання точка, далі за яку їхати вже просто немає куди. Інтернет рясніє пропозиціями вивезти чоловіків до Росії за 15 000. У багатьох ривків з виїздами було дуже багато, тому негласне рішення для більшості – бути вдома за будь-яких обставин. І разом із цим, напівпошепки можна почути й інше: «Я насправді ні за кого. Я просто тримаюся осторонь. Я завжди тримав таку лінію». Така політична нейтральність нині майже розкіш. Не бути поміченим ні в чому можуть люди щодо нейтральних професій – бібліотекарі, будівельники, вчителі музики, кухарі… - хто потрібний за будь-якої влади і кому не тиснули на горло отриманням російського паспорта, як це відбувалося з вчителями, працівниками системи вищої освіти, держслужбовцями. І серед іншого, можна почути фразу «А я ж не отримав російський паспорт, не встиг»… Настрої зараз різні - від страху до поганих передчуттів, які є у більшості. Україна поряд. Україна, яка ще вчора здавалося, віддалилася від нас як ніколи... Хтось чекає її як визволення та повернення колишнього життя. Хтось гарячково аналізує наслідки - як далі? Хтось, не вдаючись у далекі перспективи, боїться всього, що буде найближчим часом – потужності нової зброї, обстрілів, можливої втрати майна… На виправдання дивних дій росіян кажуть, що це тактичне перегрупування, як під Києвом. Мовляв, так треба, а ми нічого не розуміємо у цьому. Спроби пояснювати все високою воєнною стратегією. Нехай. Але вони відступають, як би це не називалося, а ми залишаємось і нам відступати нікуди... Прогнози різні. Від повного знищення Росії до ядерного вибуху. Хтось намагається оптимістично говорити про те, що Росія нас не покине, - надто багато вони вклали у все. Саме нас вона не покине, навіть якщо залишить інші захоплені міста. І ще з'явилося нове відчуття – як багато людей вже зараз намагаються перевзутися. Вони просто змінять шапки та зустрінуть Україну зі словами, що чекали на неї весь час, тихо партизанили і вірили, що все повернеться як раніше. І це не вчителі музики, хто працюватиме за будь-якої влади, а люди набагато вищих посад. І дивлячись на всю цю мімікрію, ти розумієш, що так і буде. Полетять шапки з тих, кого не шкода і хто слабший, але «стовпи» залишаться… Якось я спостерігала, як 2014-го за новим «міністром освіти» бігла жінка. Скільки раболіпства було в цьому, улесливості і спраги бути нагоді. Їй потім дали на якийсь час керівну посаду. Як сукню поносити. Але ця пробіжка ззаду з вихлюванням - це про те, що буде, і починається вже зараз. Якщо аналізувати, головна емоція зараз – страх. Що далі? Що буде? Зрозуміло, що з дня на день ми підемо на дистанційне навчення. Після смерті підлітка у Перевальську дистанційка буде логічним наслідком. Тягнуть до кінця вересня, щоб хоча б задати тон освітньому процесу. Гра, в яку грають котрий рік. Діти ходять до школи з нежиттю, але батьки ловлять щодня навчання, розуміючи, що на сьогодні це розкіш. І ще багато розмов про мобілізацію. Навколо багато калік – без ніг та очей, на милицях. І дуже багато почорнілих жінок – дружин, матерів, для кого розмови про можливий результат війни – зла іронія. Навіщо забирали синів, навіщо висмикували їх фактично з за парт? Цей тотальний страх не за себе, за дітей і чоловіків, які не з доброї волі опинилися зараз на передовій і дай Боже, щоб повернулися додому. І для багатьох поранення – розкіш, бо без ноги, але син повернеться додому. І ще ті, хто служить давно, хто не підносить снаряди на передовій, а керує звідкись з безпечної відстані, - вони вкладають усе зароблене в будівництво та ремонт. Купують пісок та цемент, женуть стіни та криють дахи. Начебто ця лавочка може закритися, а будинок вони збудують для сім'ї , встигнуть. Таке різне ставлення до всього. Паніка та будівництво, відсутність чоловіків на вулицях та розмови про ядерний вибух, прогнози та надії. І якась загальна втома від усього навіть страх втомлює. Будь як буде, але ховати чоловіків півроку та боятися весь час – важко. Від цього якась глобальна втома. Від прогнозів, змін, перспектив, хитких надій. І якщо в 2014-му ти готовий був щось робити, - бігти або залишатися, підлаштовуватися під нове життя, чекаючи на повернення старого, - то зараз ти просто чекаєш, готовий розділити ситуацію як би вона не склалася. Ольга Кучер, Луганськ, для «Острова»
